РОЗКЛАД - РЕФОРМА - "Сергій Дяченко - Юлія Манукян: Урбан-дрейф містом"

Перший урбан-дрейф Ужгородом:

ПРОСПЕКТ СВОБОДИ, ЦВИНТАР НА КАПУШАНСЬКІЙ

Проєкт «Місто VS Утопія» від Сергей Дяченко, Юлія Манукян

В рамках Резиденції Вибачте Номерів Немає програми “Розклад – Реформа – ”, куратори Петро Ряска та Alex Fisher

У партнерсві зі шведськими резиденціями Baltic Art Center та Milvus Artistic Research Center. За підтримки the Swedish Institute, the European Cultural Foundation and The Beaux-Arts Academy in Paris.

Критичний погляд через проєкт «Місто VS Утопія» від Сергей Дяченко, Юлія Манукян:

Судячи з архітектури забудови проспекту Свободи в межах Заньковецької-Капушанської, ця забудова з’явилася у 50-х роках ХХ століття. Обидва боки вулиці від Площі Кирила та Мефодія (дивна назва) до Капушанської забудована за єдиним проєктом симетрично розташованих чотириповерхівок. Початок, від Кирила та Мефодія, організований у вигляді «воріт» підвищеними п’ятиповерховими блоками – давня класична традиція. Але у розрізі чеського модернізму чомусь зразу на думку приходить площа Франтішека Ульріха на Гочаровому проспекті в Градець-Краловому. Тобто це рішення виглядає досить органічним для об’єднання модерністичного чеського Малого Галагова з радянськими новобудовами.

Вочевидь ідея була вивести поперечну вулицю (Заньковецької) на Швабську. Й хоча з боку Швабської існувала фрагментарно історична забудова, йшлося про історичну перспективу, у якій важливо було наступним містобудівникам знайти спосіб завершити ідею. Але «ніт». Ці містобудівні перспективи були поховані грубими прибудовами, які поховали під собою все, що залишалося ще від вулиці Заньковецької та цієї.

Втім ще більшим злом стало будівництво храму Христа-Спасителя у 2000 р. на цій площі (одночасно з відбудовою старшого його брата – храму Христа Спасителя). Монструозні розміри храму, нагло-центральне його місце розташування на місці зеленого скверу кричуще доводять, що реалізація фінансувалася й проштовхувалася безпосередньо з москви. Лише заявлений відкритий кошторис складає більше 5 мільйонів доларів. Можна лише уявити – тіньовий. Чи б осилили такі суми ужгородські віряни?

Але що ми зрештою маємо? Маємо катастрофічну втрату художньо-архітектурної ідентичності Ужгорода. Цей промосковський храм-монстр варварськи згвалтував делікатну та вразливу 400-річну архітектурну спадщину Ужгорода. Гігантоманією принижений й тендітний Хрестовоздвиженський собор на замковій горі. Вкрадена навіть його назва для нижнього храму монстра, за назвою якого чомусь називають тепер всього цього монстра. Й це теж виглядає не випадковим.

Зазвичай, ми виправдовуємо будь-яке більш менш цікаве архітектурне рішення. Й з огляду на загальні архітектурні якості – питань немає. Але йдеться про очевидну масштабну архітектурну агресію москви на найвіддаленіше від неї українське місто. Й боротися з цим тепер можна лише шляхом повернення до ситуації 1990-х рр., тобто повного демонтажу будівлі разом з фундаментом.

Навпроти монстру стоїть готель «Закарпаття», який був найвищою будівлею Ужгорода. І от тепер увага (!). Висота готелю з усіма надбудовами – 55 м, а собору – 60 м (до вінчального хреста – 52,6 м). Тобто вочевидь і тут ідея була хоч трішки, але бути вище всіх.

Ми не будемо торкатися усіх важливих аспектів вдалого розташування готелю «Закарпаття», збудованого у 1979 р. до московської олімпіади, але звернемо увагу на «замиканням» готелем північної частини проспекту Свободи у 1300 м, від самого Транспортного мосту, звідки він добре розкривається. Західний пішохідний бульвар проспекту Свободи орієнтований просто на центральну вісь готелю, й ця вісь заворожує.

І от у зв’язку з цим виникає купа запитань до нового розпланування площі Кирила і Мефодія, яке навіть цю ідею зруйнувало просто недоречним висадженням занадто високих дерев просто на перспективі готелю. Ніхто не проти озеленення, але в сучасному місті озеленення має допомагати вирішувати містобудівні проблеми, а не створювати їх. Симпатичний зразок радянського модернізму – готель «Закрапаття», – був штучно закритий, а невдала забудова того ж радянського періоду західної частини цієї ж площі розкрита аж так, що влітку тут ніде сховатися від спеки.

На вулиці Капушанській підійдемо до воріт Закарпатської клінічної лікарні імені Андрія Новака. Початок лікарні на цій ділянці сягає 1866 р., коли дві військові казарми облаштували під лікарню. Вже у 1872 р. в Ужгороді сталася холера, й тоді з Будапешта запросили молодого лікаря-епідемолога Ендре Новака, який виявився ще й добрим організатором. Він почав розбудовувати лікарню, й 14 червня 1886 року був відкритий центральний корпус, у 1911 зведено епідемологічний павільйон, у 1913 – триповерховий хірургічний, у 1916 – четвертий корпус. Від 2008 р. Лікарня носить ім’я Новака. Його ім’ям названо й вулицю, яка вела від початку Капушанської аж до старого цвинтаря повз цю саму лікарню.

От ця вулиця з кладовищем є предметом нашого наступного розгляду.

Вулиця Новака тепер не перетинає проспект Свободи, але це було важливе перехрестя, адже проспект Свободи (тоді – Новомєстська вул.) був символічним кордоном між каплицею, яка завершувала комплекс лікарні та воротами цвинтаря, між світом живих та мертвих. Симпатична каплиця (це навіть не каплиця, а повноцінний костел) була збудована у 1900 р. Домітіллою Новак – сестрою ордену св. Вінцента. У 1966 р. каплицю зруйнували радянські партійні чиновники. У тому ж році закрився цвинтар. Після цього, як виглядає, й була формалізована можливість перекриття вулиці Новака п’ятиповерхівкою, за адресою Свободи, 3. Але насправді, цей типовий проект передбачав можливість залишити прохід під будівлею, адже сходові клітини були ізольовані від першого поверху, й будинок міг бути взагалі без нього. Під будинком могли б наприклад розташувати паркінг. Отже архітектори залишали можливість не руйнувати планувальну схему, яка склалася за 100 років перед тим. Але влада міста цього не зробила й почався природній процес утворення мертвої зони, з усіма наслідками деградації всього кварталу. Частина історичного центру у 8 гектарів, периметром у 1,25 км перестала бути цікавою не тільки для туристів, але й для мешканців. Чи можна територію лікарні відкрити? Не тільки можна, але й потрібно, адже за великим рахунком це зелена зона. Звісно, можна у нічний час чи під час епідемій входи зачиняти, – не проблема. Така сама деградація спіткала й квартал навпроти, де розташовувався цвинтар.

У 2014 р. Каплиця на території лікарні була відроджена, трішки не в тому місці, але так само в кінці вулиці Новака, там, де мали б бути ворота й до лікарні.

Тепер подивимося, що ж стало з кладовищем. Воно занедбане й закинуте. Звісно причиною тут не було лише перекриття вулиці Новака, – це лише концептуальний зв’язок. Просто офіційне закриття цвинтарів тягне за собою припинення фінансування його благоустрою.

Спробою повернення життя у цей куточок міста було зведення у 2013 р. копії дерев’яного храму св. архістратига Михаїла зі села Нересниця Тячівського району, який згорів у 2003 р. Зараз на огорожі цвинтаря з’явився банер з проєктом відродження цвинтаря у вигляді меморіального комплексу. Навіть не будемо коментувати його, бо він все говорить про хід мислення влади.

Запис “Сергій Дяченко – Юлія Манукян: Перший урбан-дрейф Ужгородом”

Другий урбан-дрейф Ужгородом:

ГАЛАГОВ У РОЗВИТКУ

Проєкт «Місто VS Утопія» від Сергей Дяченко, Юлія Манукян

Резиденції Вибачте Номерів Немає

Програма “Розклад – Реформа – ”

Куратори Петро Ряска та Alex Fisher

Про прапор та значення «розкриття»

Неподалік від флагштоку, на Київській набережній є місце, з якого мав би відкриватися неймовірний вид на Народну площу на протилежному березі. Але за деревами ніякого “неймовірного” виду не розкривається. Між тим, ця площа того варта. Модерністичний адміністративний центр Ужгорода забудовувався у 1923–1938 рр. й називається Малий Галагов. Адольф Лібшер та Франтішек Крупка розробили без перебільшення геніальний проект. Мабуть через те, що зробили своїм співавтором саму природу. План опирався на обрис русла річки Малий Уж, яка огинала свою ж заболочену долину величезним півколом. Так народилося підковоподібне планування, центром якого стала партерна площа від величезної будівлі уряду до набережної Ужа.

Під час будівництва планувальна схема удосконалювалася, вносилися незначні зміни. Зрештою вона стала нагадувати більше не підкову, а спіраль Фібоначчі (равлика золотого перетину). Підкова залишилася не повною, її дуга отримала кілька циркульних центрів, а групи кварталів у середині – кілька планувальних осей. Але одна вісь все ж таки виокремлена – це та сама вісь Народної площі й головної її будівлі – адміністрації Ужгородської області.

Простору до набережної для розвитку містобудівної осі було замало, й тому архітектори передбачали будівництво мосту та продовження її далі на південний берег Ужа. Втім у 1934–1937 рр. міст звели нижче за течією, аби відвести транспортний транзит за межі урядових кварталів, що було дуже розумним рішенням.

Якщо ми зараз хочемо повернутися до початкової ідеї, то зовсім не обов’язково будувати міст. Розвинути Народну площу й завершити планувальну «спіраль» вочевидь можна було й за рахунок сучасної площі Богдана Хмельницького. Тут і можна було продовжити партер Народної площі, звільнити береги від високих дерев й якимось чином акцентувати всі важливі точки – їх не менше трьох. Це рівно те, що й малося на увазі у першому проєкті – планувальне поєднання двох берегів, аби центральна площа мала дійсний вплив на розвиток міста на протилежному березі Ужа. Ідея з прапором могла б допомогти вирішити цю проблему.

Головною будівлею площі є готель Ужгород, який має власну ось симетрії, ніяк тепер не підкреслену. Отже ідеальним для прапора могло б стати місце перетинання осей Народної площі та готелю «Ужгород». Не завадило б й облаштування оглядового майданчику з набережної.

Осі Великого Галагова

Перейдемо мостом Масарика на Галагов. Транспортний міст, площа Дружби Народів та частина вулиці Митної від площі до Собранецької вулиці стали природним та планувальним кордоном між Урядовими кварталами Малого Галагова та котеджним містечком Великого Галагова, який є «великим» лише за розмірами площі забудови.

Отже наступним питанням є планувальне поєднання центрів цих двох районів, у яких вони були планувально добре виділені. На Великому Галагові цим центром є овальна площа Князя Лаборця на перетині вулиць Закарпатської та Яна Гуса. Нам не вдалося виявити перших скетчів чи якихось креслень містобудівної ідеї Великого Галагова. Але маємо сьогодні результат, за яким можна більш-менш реконструювати початкову ідею. Й сьогодні тим більше дивною виглядає невиразність поєднання однієї з двох осьових вулиць Великого Галагова – Закарпатської з Малим Галаговим. Навіть якщо так сталося пізніше й випадково, то прийшов час замислитися, як це поєднання все ж таки зробити?

Наразі рішення можуть бути різними. Ми пропонуємо як варіант таке: циркульний поворот вулиці Закарпатської, який вона робить у північній своїй частині (за перетином вул. Добролюбова), повторити на південному її відтинку й провести під мостом Масарика до органічного злиття з Набережною Незалежності.

Наступним пунктом для роздумів є площа Князя Лаборця (*це перше наше завдання). Проблема полягає у тому, що сама ідея овальної площі тепер не прочитується й власне візуально площа не «тримає» район, вона «поросла лісом».

Одним з можливих рішень є перетворення її на величезний квітковий партер, у якому лише периметр буде обсаджений деревами й підсилений стриженими кущами, які вже утворюють зелені коридори вздовж всіх вулиць у цьому районі.

Іншим варіантом може бути встановлення більш виразної домінанти, ніж нинішній дерев’яний хрест. Це може бути скляний прозорий обеліск, може бути 3-D-візуалізація якогось дивного чи геометричного об’єкту тощо.

Чому взагалі це так важливо? Саме тому, чому й автори Малого Галагова, які всі були людьми епохи модернізму тим не менш зверталися до класичної упорядкованості, яка була ознакою порядку у всьому місті, ознакою того, що тут панує закон й майбутнє визначене, – це важливий чинник впевненості у завтрашньому дні для мешканців. В архітектурі цей психологічний прийом використовують для будівель органів влади чи банків, які не мають давати жодних візуальних приводів для недовіри.

Вулиця Яна Гуса

Цікаво, що овальна площа Великого Галагова розташована відносно вулиці Яна Гуса не в її центрі. Можливо, у першому проекті вона і не завершувалася вулицею Івана Франка, а бігла крізь нинішню спортивну зону далі, аж до берега Ужа. Власне навіть тепер її можна було б прокласти у вигляді алеї між спортивними майданчиками та стадіоном, які цьому, як не дивно, не заважають. А можливо й невипадково незаважають, якщо вона все ж таки тут планувалася. Отже непогано було б вулицю Яна Гуса подовжити до берега.

Ця вулиця дійсно центральна й планувальники району зробили багато, аби позначити її значення. Вона дійсно є віссю симетрії для правих і лівих кварталів. Навіть паралельні вулиці зправа та зліва в певний момент роблять невеликий згин й симетрично починають сходитися. Це вулиці Добролюбова та вул. Митна – класична трипроменева структура.

Вочевидь й сама вулиця Яна Гуса, як і ці дві вулиці, завершуючись крутим схилом гори вздовж Собранецької вулиці, мала була б у цьому схілі чи вже на ньому якось підкреслюватися – чи-то великим гротом, чи чи-то домінантою (*це друге наше завдання).

Повертаючись до планувального поєднання Великого та Малого Галагова, тозагалом вони досить органічно поєднуються вулицями Боженка, Шевченка та Томаша Масарика за допомогою знайомих нам плавних вигинів цих вулиць. І видно, що так задумувалося від самого початку. Тобто радіальна структура північної частини Великого Галагова з променевими вулицями Боженка, Загорською та Гвардійською виглядають цілком органічно. Адже вони повторюють цей загальний планувальний поворот.

Річка на Малому Галагові

На розі вулиць Шевченка та Гойди зробимо наступну зупинку. Вулиця Гойди – це саме та підковоподібна вулиця, під якою тече закритий у колектор Малий Уж. Закривати річки у колектори було модно у XIX та й у ХХ столітті. Це робилося не лише для розширення проїжджих частин вулиць, але й заради покращення санітарного стану, осушення заболочених місць та уникнення використання цих річок, які здебільшого перетворювалися у забруднені стічні канави.

Але наприкінці ХХ – початку ХХІ століття тенденції сильно змінилися. Транспорт намагаються вивести з центральних частин міст й зробити їх більш привітними до людини, до пішохода. Поширюються намагання максимального озеленення й заквітнення центрів міст, а також повернення річок в урбаністичний простір. Саме таку ідею й ми пропонуємо для розгляду. Адже сама назва «Галагов» була народжена річкою. (Цікаво, що на мапі Ужгорода 1763 р. саме Малий Уж показаний основним руслом Ужа).

Малі річки у середмістях почали відкривати навіть в Україні. Вперше про це заговорили в Сумах. Існують давні проекти облаштувати річку Либідь у Києві. Далі з’явися проєкт відкриття з колектору річки Совки. Але найбільш несподіваною виглядає ідея відкриття річки Хрещатик на Хрещатику.

Малий Галагов через події, пов’язані з перекроєнням кордонів країн та війною, так і залишився частково не забудованим. Пустирі перетворилися на затишні сквери. Транспорту тут небагато. Він став не став центром бурного життя міста, але став гарною зеленою зоною у середмісті з неймовірними зразками європейської архітектури. А отже відновлення річки тут виглядало б не лише природнім, а й сучасним.

Запис “Сергій Дяченко – Юлія Манукян: Другий урбан-дрейф Ужгородом: Малий та Великий Галагов у структурі міста”

Третій урбан-дрейф містом Ужгородом:
В ПОШУКАХ ЦЕНТРУ МІСТА
Проект “Місто VS Утопія”, Сергій Дяченко – Юлія Манукян
Резиденція Вибачте Номерів Немає, програма Розклад – Реформа –

Що таке центр міста? Не таке вже просте питання, якщо замислитися. Є різні думки про важливість центру, які балансують між розумінням його адміністративної технологічності та сконцентрованої ідентичності, яку необхідно зберігати. Отже центр це не лише кільце історичної забудови, а певна точка опори у часі та просторі, завдяки якій відбувається розвиток міста, й на яку спирається цей розвиток. Ми ж спробуємо звузити це поняття аж до конкретної будівлі. Найчастіше нею є головний собор (рідше – ратуша) на Ринковій площі. Собор зазвичай несе у своїй архітектурі концентрат місцевих архітектурних відмінностей та традицій. Хоча пізніше ця функція дійсно була передана будівлям ратуш.

Собор на Ринковій площі – то дійсно конкретна будівля. Але в Ужгороді це не так. Отже розберемося з функціональною трійцею – адміністративною, релігійною та економічною, яка майже завжди й визначала центр міста, щодо Ужгорода.

(*Ми не говоримо про сучасний публічний центр – це дещо інша тема)

Ужгород починався із замку, як й тисячі інших міст Європи. Отже для Ужгорода замок і мав значення адміністративного центру. Водночас тут з’явилася і церква Юра (датується 1248 р.). Замкова гора в Ужгороді невисока, – лише на 25 метрів вище набережної Ужа, і не широка – 730х340 м. Колись її утворили рукави Ужа. Ще 100 років назад з північної стіни замку можна було бачити попід нею річку, – тепер вона у колекторі.

Замок з’явився наприкінці IX ст. В кінці XVI ст. був суттєво перебудований й став більш схожим на той, який ми бачимо тепер. Забудова формувалася вздовж зручних пологих підйомів західного боку. Адже зі східного, північного та південного схили були аж занадто крутими. Втім справжньою домінантою був не стільки замок, скільки церква святого Юра в його стінах. Протягом XIV—XVII століть церкву неодноразово перебудовували, й саме тому її робили вищою і більшою, аби вона домінувала над містом й округою. Вона формувала весь архітектурний ландшафт Ужгорода кілька століть. Але у 1728 році в замку сталася велика пожежа, й церква вщент згоріла. Тепер ми її не бачимо, – маємо лише фундамент. Пожежа – не унікальне явище, вони траплялися у всіх містах Європи й після цього церкви відбудовували ще більшими й пишнішими. В ужгородському замку цього не сталося з певних причин, які є дуже важливими для нас – втрата замком домінуючої ролі в житті міста. Тобто насправді церкву святого Юра відбудували, але не у замку, а у в іншому місці. Це сталося у 1762–1766 рр. біля ринку на вул. Волошина, 9. Її відбудували під тією ж назвою й з того ж каменю, який залишився після пожежі. Роль головного міського храму підкреслив годинник, який з’явився на дзвіниці у 1820 р.

Втрата значення замку почалася з розширення міста й появи ринкової площі на перетині шляхів схід–захід та північ-південь, вздовж Малого Ужа де тепер площа Корятовича. Ще у 1380 р. Ужгород отримав від короля Угорщини право на проведення щотижневого ярмарку по четвергах. Від ХV століття почав проводитися загальнодержавний Великий ярмарок у травні. Пізніше кількість святкових ярмарків зросла до шести, а наприкінці 1780 року – додалося ще два. Отже Ужгород мав вісім великих ярмарків і кілька тижневих: у понеділок – звичайний, у четвер – традиційний і у середу – свинний. Ринок відігравав дедалі більшу роль в містобудівній схемі, й міст через Малий Уж на стику вулиць Фединця та Довженка став орієнтиром для формування головної вулиці, яка вела від замку. Замок хоча й займав місце на вершині гори, але був глухим кутом у цій схемі, адже важливих шляхів в інші боки не сформувалося.

Зміщенню центру у бік ринку посприяло будівництво надважливої споруди на півшляху від замку. Володар міста Янош X Другет у 1640–46 рр. переніс з родинного маєтку Гуменного (Словаччина) колегію єзуїтів – передового за тих часів учбового закладу. Майже у центрі гори, на схилі, за 400 метрів від бувшої замкової церкви був збудований Хрестовоздвиженський собор, який намітив нову планувальну й архітектурно-художню домінанту міста. Вона нею залишається й сьогодні. Розташована на висоті 15 м над набережною. Висота веж – 30 м (без хрестів). Тобто вежі собору здіймаються на 45 м над містом. Це не вище будівель замку, але у загальному ландшафті міста значно виразніше.

Виглядає так, що саме дата 1640 р. стала наріжною не тільки в історії Ужгорода й у формуванні його теперішнього архітектурного вигляду. Після ліквідації у 1773 ордену єзуїтів папою Климентом XIV, навесні 1775 року у спорудах колегії з дозволу імператриці Марії-Терезії було розміщено перенесену з Мукачева резиденцію греко-католицької єпархії. Тут розмістилася й переміщена богословська школа, яка стала духовною семінарією. Тобто це місце стало ще й важливим адміністративно-релігійним центром величезної єпархії. Хрестовоздвиженський собор разом з будівлею архієпископської резиденції – став найважливішим об’єктом ужгородської архітектурної ідентичності. Тому йому приділялося багато уваги у наступних перебудовах.

Але ми забули ще одну важливу функціональну споруду – ратушу. З досліджень місцевих краєзнавців ( Тетяна Літераті: https://prozahid.com/vtrachenyj-uzhhorod-miski-ratushi-chastyna-persha/ ) дізнаємося, що у XVII–XVIII ст. функції голови міської управи виконував староста, й міські справи він вирішував у себе вдома. У 1807 р. для старости придбали спеціальний будинок на теперішній Жупанатській площі, 13. Чому саме там? Справа в тому, що Ужгород окрім іншого був адміністративним центром Ужанського комітату. Й головною адміністративною спорудою у місті була навіть не міська управа, а управління Ужанського комітату (жупанату). ЇЇ й називали ратушою. Перший відомий будинок комітату з’явився у 1769 р. по вул. Волошина, 37 (тепер на цьому місці школа мистецтв). Він був дуже малим. І от саме на Жупанатській площі у 1809 р. закінчили зведення великої триповерхової споруди, схожої на палац (тепер тут художній музей ім. Йосипа Бокшая). Тому, під час будівництва цього палацу вирішили й міську управу розмістити навпроти. Автоматично ця площа стала головною адміністративною площею міста.

Старостат знаходився тут аж до 1892 р. Потім переїхав у монастирську будівлю поруч (площа Жупанатська, 10, тепер на цьому місці школа № 4). Ця будівля також не задовольняла потреб, отже вже 1900 року міська управа перебралася аж до підніжжя Хрестовоздвиженського собору, на вул. Капітульну, 3 (ріг Волошина, тепер тут Торговельно-економічний коледж). Здавалося б – ідеальне місце, але й звідси у 1939 р. переїхала в будівлю нинішньої школи № 9 на площі Петефі, 15. Тут була до 1960 р. й переїхала до правого крила Жупанату (Площа Жупанатська, 2). А останнім її місцем перебування стала новозведена у 1973 р. будівля на Поштовій площі, 3, просто через дорогу від попереднього місця, в 60 метрах. Ость такі пригоди мерії.

Щодо жупанату, то у 1919 р. Ужгород увійшов до складу Чехословацької республіки й став столицею Підкарпатської Русі, що вимагало цілого комплексу обов’язкових адміністративних будівель. Так виник Малий Галагов. І от тепер зверніть увагу, що у сенсі розвитку лінійного центру Ужгорода вибір місця на цій низинній заболоченій території насправді логічний й еволюційний. Відстань у 1555 м від воріт замку до колонади Обласної Ради на Народній площі – це 400 років природного розвитку центру Ужгорода. Графічно у плані старий і новий центр утворюють дві петлі, які стикаються на площі Корятовича, від якої рівно віддалені, – це ніби знак безкінечності у логічній завершеності.

Запис “Сергій Дяченко – Юлія Манукян: Третій урбан-дрейф містом Ужгородом: В ПОШУКАХ ЦЕНТРУ МІСТА”

Проект “Розклад – Реформа -” та резиденція Сергія Дяченко та Юлії Манукян стали можливо завдяки підтримці:
The Swedish Institut
The beaux-arts Academy in Paris
European Cultural Foundation
Baltic Art Center
Milvus Artistic Research Center